ГЛАВНОЕ
ПОПУЛЯРНОЕ
ПРИХОЖАЯ
ПРИХОЖАЯ
9303
6

Рахманін: «А на мене дивиться снайпер через оптичний приціл»

Вашу Дусю завжди приваблювали розумні та досвідчені чоловіки. Дізнавшись, що програма «Дуель» іде у відпустку, я миттю скумекала, що тепер на одного імпозантного ведучого в ефірі буде менше, адже Сергій Рахманін з’явиться у телевізорі лише у вересні. Такий стан речей мене зовсім не влаштовував, тому я занервувала і зателефонувала Сергієві. Мені конче було потрібно все з’ясувати.

День був сонячний. На зустріч радісній Дусі йшли люди з кульками і прапорцями – це був День Конституції. Коли Сергій відчинив двері, я голосно привітала його зі святом. Потім поцікавилася політичною обстановкою в країні та з серйозним виразом на розчервонілому обличчі спробувала проаналізувати політичну кризу. Мій імпровізований номер потерпів фіаско, тому що його ніхто не підтримав – у буденному житті Рахманін зовсім не марить політикою. Він виявився люблячим татусем, слономаном, чаєманом і військоманом.

У квартирі Сергія на вашу Дусю чекав ідеальний армійський порядок. З’ясувалося: дружина з дітьми на курорті, прибирав ведучий востаннє ще тиждень тому, а чистота – результат його неймовірної охайності. «Мне б таку-ую», – згадала відому пісню ваша Дуся. А далі ми говорили про молодих журналістів, Юлю Тимошенко і смішні журналістські історії. І тільки через три години, згадавши, що жінка завжди має залишати після себе шлейф загадковості, ваша Дуся вирішила піти!

Д.: — Приходити після когось у проект завжди важче, ніж починати його самому. Як ви адаптувалися?

С.Р.: — Мені було легше хоча б із тієї точки зору, що я ніколи не працював на телебаченні. Було декілька спроб зробити власний проект, та з різних суб’єктивних та об’єктивних причин ці плани не здійснилися. Проте особливого переляку в переддень першого ефіру у мене не було. Попри те, що у мене нульовий телевізійний вишкіл, я спирався на відповідний журналістський і життєвий досвід. Врешті-решт я пов’язаний із журналістикою 25 років, уперше надрукувався, коли був іще школярем. Був достатній запас упевненості у власних силах, що в якійсь мірі дозволяло абстрагуватися від проблем, із якими я вперше зіткався.

Звичайно, важко приходити у програму, яка вже має власного глядача. Натомість я прагнув, аби до сталої глядацької аудиторії «Дуелі» долучився новий глядач. Я далеко не в захваті від того, як це виходить. Мені взагалі рідко подобається те, що я роблю. Але, принаймні, за жодну програму мені не соромно.

Д.: — А чи часто ваші погляди розходяться з поглядами редакції?

С.Р.: Я людина, якій дуже важко нав’язати точку зору. Я можу її поділяти або не поділяти. Моє життєве кредо: «Я завжди відкритий до дискусії». Але примусити мене щось зробити всупереч власному сумлінню, напевно, неможливо. Віддаю належне чемності людей, з якими співпрацюю. Мені ніхто не намагається щось нав’язувати. Інколи мене переконували, інколи ні. В будь-якому разі я залишаю за собою право робити так, як вважаю за потрібне.

Д.: — Як ви ставитесь до Соловйова у програмі «К барьєру»? Чи намагаєтесь ви перейняти його манеру?

С.Р.: — Є «Енеїда» Вергілія, є «Енеїда» Котляревського. Одна і та ж сама назва, один і той самий сюжет. Однаково геніальні твори, проте абсолютно різні. Журналіст, який намагається когось копіювати, припиняє бути журналістом. Взагалі порівнювати «Дуель» та «К барьеру», як на мене, не варто. Різна ментальність глядачів, різний темперамент ведучих, різні можливості каналів. У будь-якому разі мені хотілося зробити іншу програму. Однаковий формат не означає повного збігу двох програм.

Стосовно самого Соловйова... Я б утримався від коментарів, мені здається, що оцінювати колег не зовсім етично. Байдуже, стосується це початківців чи метрів, знайомих чи незнайомих. Я би обмежився тільки одним зауваженням. На мій хлопський розум, журналіст не має права вдаватися до брутального хамства. Тим більше у телеефірі.

Д.: — Яке ток-шоу у вітчизняному телеефірі може бути вашим конкурентом?

С.Р.: — Всі ток-шоу різні й однакові водночас. Оцінювати їх мені складно. По-перше, журналіст Рахманін перемагає глядача Рахманіна, тому моя точка зору на телепродукт є доволі суб‘єктивною. По-друге, я не є затятим шанувальником ток-шоу. З розумінням та повагою ставлюся до людей, які є активними споживачами ток-шоу і ковтають їх, немов холодне пиво у спеку. Натомість я до цього прошарку населення не відношуся. Перегляд політичних ток-шоу для мене є здебільшого невід’ємною складовою роботи.

Д.: — А що ви любите дивитися?

С.Р.: — Я люблю новини. Особливо професійно зроблені. Як не сумно, але професійно зроблених новин в Україні практично не лишилося. Якщо раніше можна було порівнювати новини: хтось зробив краще, хтось — гірше, то зараз переважна більшість новинного продукту на нашому телебаченні має вельми жалюгідний вигляд. Сподіваюся, що це тимчасове явище, яке хутко минеться.

Д.: — Які ж ви тоді дивитеся?

С.Р.: — Останнім часом віддаю перевагу новинам на каналі «24», який, наскільки я розумію, не є надто впливовим й вельми рейтинговим. Проте (а можливо, саме тому), він є найменш суб’єктивним, найменш цензурованим і найменш заджинсованим. Крім того, можна відпочити від ведучих із дурними питаннями. Боронь Боже, не беруся записувати всіх ведучих у дурні, але дикторські питання, позбавлені сенсу й логіки, перетворилися на загрозливу тенденцію. А на каналі «24» немає одних і тих самих політиків, які кажуть те саме. Немає дикторів із порожніми очима, які всім ставлять однакові питання.

Можна сказати, що такі новини я дивлюся від безвиході. Але, в будь-якому разі, там професійно нарізані сюжети. Повідомлення про день народження песика Тіни Кароль чи репортаж про зустріч Президента з передовими бджолярами Сумщини там ніколи не відкриє новинний випуск.

Д.: — Іноді в програмі ви не приховуєте власних позицій. Зокрема, пам’ятаю програму із Президентом і вашу ледь помітну, але помітну, думку стосовно вояків УПА. Однак не секрет, що основна аудиторія вашого каналу дивиться на це трохи інакше.

С.Р.: — З одного боку, я хотів залучити до програми інших глядачів. Тих, які мешкають не тільки на сході та півдні України. З іншого — прагнув трохи розворушити усталену глядацьку аудиторію програми й каналу, змусити глядача замислитися, подивитися на деякі речі під іншим кутом зору. Розумію, що це невдячна праця й довга пісня. Але воно того вартує. Подібна мета потребує від ведучого деяких зусиль.

Є поширена точка зору: журналіст у кадрі не має права на власну позицію. У мене дещо інший погляд на це. Крім газетярського досвіду, у мене був ще досвід роботи на радіо. Я вів авторські програми на «Громадському радіо» і «Радіо Свобода». Рейтинг цих програм я намагався підвищити в химерний для багатьох спосіб —пробував бути повноцінним співрозмовником політикам. Багато хто мене переконував, що цього робити не можна. А я відчував, що інколи це робити не тільки можна, а й варто. Слухач і глядач споживає подібний інформаційний продукт інакше. Політики звикли до однакових позицій, до однакових питань, до однакових форматів. Коли політик починає, даруйте, трохи смикатися, від цього програма тільки виграє.

І ще один момент. Іноді я справді перегинав палицю і робив те, чого не мав би робити. Коли один із «дуелянтів» не наводить ті аргументи, які є очевидними, які мають загострити розмову, я змушений тягнути ковдру на себе. Аби зробити розмову цікавішою, динамічнішою. Усвідомлюю, що у подібних випадках в очах глядача я постаю у невигідному для себе стані, але той же глядач від цього виграє. Який сенс бути холоднокровним, незворушним рефері нудної суперечки? Інша справа, що відшукати «золоту середину» вдається далеко не завжди.

Д.: — Яким чином вам вдається так спокійно та холоднокровно вести програму?

С.Р.: — Я був завжди переконаний, що політична журналістика потребує почуття власної гідності. Якщо її немає, то краще журналістикою не займатися в принципі.

Мені трохи легше спілкуватися з політиками з кількох причин. До політичної журналістики я потрапив абсолютно випадково. Я працював у трьох виданнях одразу, ледь-ледь зводив кінці з кінцями, збирався одружуватися й шукав цікаву стабільну роботу. 1992 року мені запропонували спробувати свої сили у газеті «Київські відомості» — виданні, яке свого часу змінило уявлення про пресу. Проте, до цієї газети брали лише за рекомендацією. Позаяк мене запросили до відділу політики, я мав працювати саме там. Політику я не любив й особливо нею не цікавився. Я тоді жартував, що мені відомі прізвища лише двох вітчизняних політиків — Кравчука і Чорновола. І я достеменно знав, що один із них має вуса. На цьому мої знання про українську політику, власне, й обмежувалися. Але виходу не було, мені хотілося працювати в цій газеті, яка виглядала надзвичайно амбітним проектом. Тому я змушений був учитися, читати, слідкувати, вивчати. Заплющував очі, намагався запам’ятати прізвища, назви, визначення. Я сподівався, що моє відрядження до політичної журналістики не буде тривалим. Але не так сталося, як гадалося.

Тому мені завжди було легше, ніж багатьом моїм колегам. Я не мав симпатій чи антипатій до політиків. Я завжди був відносно аполітичною людиною, наскільки це взагалі можливо для політичного журналіста з досвідом.

Була ще одна сприятлива обставина. До незалежності в Україні було практично все, крім двох речей: власної політики і власної політичної журналістики. Ми росли одночасно. Тому багатьох політичних важковаговиків я знаю років 12–15, коли вони тільки-но робили перші невмілі кроки на цьому шляху.

У суспільстві побутують дві точки зору. Діаметрально протилежні. Дехто вважає, що політики — це боги, які навіть туалету не відвідують. Інші переконані, що вони — зграя суцільних злодіїв. Насправді, це живі люді, їхні вади і переваги я відносно добре знаю. Що дозволяє їх не ідеалізувати й не демонізувати.

Ці знання, цей досвід дозволяють мені більш холоднокровно оцінювати вчинки й слова, і відповідним чином вибудовувати розмову.

Д.: — А як вдалося провести такі напружені діалоги з Президентом та прем’єром?

С.Р.: — Я знав, про що їх питати. Питання полягало в тому, як питати.

Я не боявся діалогу ні з Ющенком, ані з Тимошенко, безвідносно до того, як я до кожного з них ставлюся. Нюанс полягав у іншому. З Ющенком була дуже складна програма. По-перше, делікатна тема — тема війни, за межі якої неможливо було вийти, бо це було би дивно і нечемно по відношенню до людей, які зібралися у студії. Не певен, що ветерани війни та вояки УПА з розумінням поставилися до питань стосовно Конституційної реформи чи широкої коаліції. По-друге, дуже складно на одному диханні, зберігаючи інтригу, говорити годину на подібну тему. Більше того, Віктор Андрійович, через певні особливості вдачі, не є вельми цікавим персонажем для ток-шоу. Йому притаманний деякий академізм, розлогість, що протипоказано на телебаченні. Зважаючи на всі ці обставини, дуже важко було знайти відповідну інтонацію, побудувати розмову так, щоби вона виглядала більш-менш цікавою для різних глядачів.

Із Тимошенко теж було складно знайти інтонацію. Вона мала бути не хамською і не блюзнірською. Інтонація мала бути критичною, але не фамільярною.

Д.: — Що Тимошенко сказала одразу після програми?

С.Р.: — Вона подякувала і сказала: «Здається, я сказала більше, ніж хотіла».

Д.: — Як ви оцінюєте молоде покоління політичних журналістів?

С.Р.: — З тривогою. Останнім часом з’явилася ціла група здібних, талановитих, молодих, амбітних людей, які дуже гарно пишуть про політику. Але здебільшого це репортерська журналістика. Вона теж має право на існування, але репортерська журналістика — лише один прошарок політичної журналістики. Практично не існує серед молоді людей, які намагаються робити аналітичну журналістику, або нарисову, або портретну. Репортерство — цікаве й складне, але воно дещо спрощує уявлення про предмет, про який пише журналіст, воно трошки розбещує читача.

Взагалі журналістика перейшла в ранг споживацького ремесла. Який закон ухвалений і що він означає для громадянина, дуже важливо, але про це мало хто розповідає. Охочіше пишуть про те, який у кого годинник, сукня, хто куди поїхав. Це теж цікаво, але це цікавить лише частину глядачів, слухачів і читачів. Інші потребують іншої інформації, яку журналісти часто-густо йому не надають. З‘явилося трохи спрощене уявлення про споживача інформації. Є нова генерація, яка потребує серйозної і водночас цікавої інформації, але попит на неї перевищує пропозицію. Це є тривожним фактом, тому що журналістика в такий спосіб нівелюється.

Д.: — Молоді журналісти часто прагнуть дружити з політиками.

С.Р.: — Як на мене, легковажно. Це ілюзія дружби. Людині, яка «важить» кілька мільярдів доларів, у такий спосіб значно легше використовувати журналістів. Журналіст цього не розуміє. Чомусь не спрацьовує елементарний інстинкт самозбереження. З‘явилося якесь легковажне сприйняття світу.

Журналістові потрібні неформальні стосунки з політиками. Але повинна існувати дистанція. Повага до себе й до нього. Я можу деяким політикам поза людські очі говорити «ти», ніколи не роблячи це привселюдно. Можу ставити приватні і незручні питання, дуже добре розуміючи, до кого я звертаюся, коли це можна робити і як це можна використовувати. Я намагаюся не ставити зайвих питань і не брати на себе зайве у стосунках із політиками. Можливо тому вони часто-густо зі мною бувають відвертішими, ніж з іншими.

Я залюбки п‘ю з ними каву. Але принципово не їжджу на полювання, риболовлю чи до сауни. Це вже інший бік стосунків. Журналісти, які легковажно ведуться на дуже щільний контакт із політиками, просто дають себе використовувати. Вільно чи не вільно, вони позбавляють себе права бути критичними, бути об‘єктивними. В такий спосіб вони шкодять не тільки собі, а й глядачу, читачу, слухачу. Ми з політиками різних світів. Що не повинно заважати цим світам співіснувати.

Д.: — Кажуть, ви знаєте дуже багато смішних байок із журналістського життя?

С.Р.: — Насправді, історій чимало. Є така оповідка. Я висвітлював один із останніх раундів перемовин стосовно розподілу Чорноморського флоту, було це, здається, у червні 1995-го. Переговори відбувалися в Сочі, в готелі «Редиссон САС Лазурная». Пресу селили десь на околиці міста, звідки було дуже незручно добиратися до місця перемовин. Номери були дорогі, але журналісти скинулися на двох-трьох, щоб заплатити за ніч. Я жив у одному номері з Олександром Мартиненком, президентом агенції «Інтерфакс-Україна». У Сашка безліч переваг, але є два недоліки. Перший — він страшенний трудоголік, а другий — він жахливо хропить. Спочатку він півночі клацав, набираючи тексти, і не давав спати. А коли закінчив, миттєво заснув й одразу почав хропіти. Я чимало поїздив по відрядженнях у потягах, служив у Радянській армії, тому мав певний імунітет до подібного лиха, але витримати Мартиненка було неможливо…

Що я з ним тільки не робив! Гортав його з боку на бік, плескав долонями по обличчю, навіть водою поливав. Врешті-решт він переміг: я зламався, пішов і ліг у ванні. І поспав десь півтори години.

Зранку я був абсолютно заспаний. Ми жили десь на високому поверсі, і треба було збігти на перший поверх за перепустками. Вишикувалася черга до ліфта. Намагаючись заощадити час, я вирішив піти сходами. А там дуже цікава система. Зайти можна, вийти не можна, бо двері відчиняються тільки ззовні. Тобто у дверей з одного боку є ручка, з іншого — нема. Добіг до першого поверху, натиснув на двері, вони не відчиняються. Я побіг на другий, на третій. Півгодини бігав туди-сюди, намагаючись здобути омріяну волю. Стукав, грюкав, гукав — марно. Знову дістався першого поверху, сів, перекурив. Бачу — збоку невеличкий прохід. Там сходи, потім двері. І доволі велика щілина між дверима і підлогою. Ну чим я ризикую? Поліз туди і вибрався на такий собі балкончик.

Необхідне пояснення: частина переговорів проходила віч-на-віч, тобто двійко президентів спілкувалися особисто. Це відбувалося в одному з численних кафе готелю. Я вилізаю на балкончик, бачу басейн, по той бік басейну – два стільці, стіл і Кучму з Єльциним. Наступне, що я бачу, — снайпера, який уважно роздивляється мене в оптичний приціл.

Намагаючись не робити зайвих рухів, я дуже-дуже повільно забрався звідти. Коли повернувся на місце, якраз, на моє щастя, хтось відчиняв двері…

Була історія, коли я порушив принципи журналістської етики. Досі соромно. Ще у «Київських відомостях» я писав невеличку заміточку. Замітка як замітка вийшла, але їй чогось бракувало. Насамкінець я дописав фразу. Вона звучала приблизно так: «До історії слід ставитися, як до жінки: так само обережно і так само дбайливо». Написав, подивився і зрозумів, що знову чогось не вистачає. Я загнав цю фразу в лапки і дописав «любив говорити президент Рузвельт».

Прийом, звичайно, заборонений, але мене частково вибачає те, що я ним скористався вперше й востаннє. Воно так би й забулося, якби не одна подія. Одразу після обрання Леоніда Кучми президентом, він був запрошений на УТ-1. Ведучий поставив якесь питання, на що Леонід Данилович розважливо відповів: «Ви знаєте, я іноді люблю згадувати Рузвельта, який говорив...» і далі за текстом. Ми тоді сиділи компанією, пили пиво і дивилися цей ефір. Друзі довго не могли зрозуміти, що відбувається. А я від сміху не міг ані слова вимовити. Так що Леонід Данилович на початку своєї президентської кар’єри цитував мене, думаючи, що цитує Рузвельта…

Сергій – чаєман…

військоман…

в усьому

а ще слономан

затятий

Навіть старша донька збирає песиків так само, як тато слонів, – високо і акуратно, щоб менша сестричка не розкидувала

У квартирі Сергія на вашу Дусю чекав…

ідеальний армійський порядок

Чистота – результат неймовірної охайності Сергія

Ліжко – певно, спогади про армійську дисципліну

Робочий стіл теж не назвеш пилозбірником

Невже і молодша донька виросте такою ж акуратисткою?

Всі ці предмети Рахманін привіз зі своїх мандрівок

А з цих починався його домашній затишок

Фотографії доньок Сергія – Варі (12 років) і Юсі (2,5 роки)

«Я завжди відкритий до дискусії»

«У будь-якому разі я залишаю за собою право робити так, як вважаю за потрібне»

«Який сенс бути холоднокровним, незворушним рефері?»

«Політику я не любив…» (Книга Сергія із казками для дорослих. За неї на Рахманіна була порушена стаття – аж надто політизованими казки вийшли)

(фото Яни Новоселової)


Прикрепленные файлы:
Версия для печати* Найдя ошибку, выделите ее и нажмите Ctrl + Enter
Похожие новости:
Ведущая «Жди меня» Жанна Тихонова рассказала о проекте «Путешествия во времени»
12.11.2015 17:35
Мама Камалии рассказала, как дочь содержала альфонса и чем покорила Захура
25.09.2012 10:30
Crimea music fest: что случилось с Джамалой?
09.09.2011 19:50
ТОП худших платьев Crimea music fest (ФОТО)
08.09.2011 18:47
Как Мика Ньютон победила на «Евровидении»
28.02.2011 18:20
На Новом канале произведут обмен телами. Коляденко попал
09.12.2010 11:40
Вольнова и Айсина разденутся для мужского глянца
16.04.2010 01:49
Княжицкий гениальный, Скрыпин ненормальный, Лигачёва здорова. Они так думают
12.10.2009 13:00
Куда понесут свои яйца Яневский и Ульянов
17.04.2009 11:44
Любителям себя посвящается...
14.04.2009 13:00
Новости партнеров: